Методична рада нотаріату
Актуальна інформація
Монiторинг законодавства
Судова практика
Методичнi рекомендацii
Бібліографія з окремих видів нотаріальних дій
Склад методичноi ради

Головна   /  Судова практика  

Про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 12 лютого 2014 року

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Патрюка М. В., Григор'євої Л. І., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Онопенка В. В., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року, встановила:

У квітні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про визнання правочинів недійсними та витребування майна з чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що йому на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2, АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від його імені на ім'я ОСОБА_2 видано довіреність, згідно з якою останньому надано право продажу належних йому, ОСОБА_1, квартир. На підставі цієї довіреності ОСОБА_2 від його імені 17 листопада 2010 року уклав з ОСОБА_3 договори купівлі-продажу, за якими відчужив на користь останнього належні йому, ОСОБА_1, зазначені вище квартири. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили їх ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно. Позивач посилався на те, що він не видавав довіреності на ім'я ОСОБА_2 на відчуження належних йому квартир та отримання дублікатів правовстановлюючих документів на них. Із ОСОБА_2 він взагалі не знайомий. Наміру відчужувати своє майно він не мав. На підставі викладеного позивач просив суд визнати недійсними: видану 20 травня 2010 року від його імені ОСОБА_2 довіреність на право відчуження належних йому, ОСОБА_1, квартир; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від його імені ОСОБА_2 з ОСОБА_3; а також зобов'язати ОСОБА_4 повернути йому квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а ОСОБА_5 - квартиру АДРЕСА_3.

Рішенням Балаклавського районного суду м. Севастополя від 26 жовтня 2012 року у позові відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Севастополя від 8 квітня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним довіреність, видану 20 травня 2010 року ОСОБА_2 від імені ОСОБА_1; договори купівлі-продажу квартир АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3, укладені 17 листопада 2010 року від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 з ОСОБА_3. Витребувано у ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2, а у ОСОБА_5 також на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_3 в цьому ж будинку.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року рішення апеляційного суду скасовано, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України судового рішення суду касаційної інстанції ОСОБА_1 просить скасувати судове рішення касаційного суду й залишити в силі рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 та 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 3604 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої п. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо установить, що воно є незаконним.

Предметом судового розгляду є спір про визнання правочинів щодо відчуження об'єктів нерухомого майна недійсними з підстав відсутності у відчужувача волі на їх вчинення та витребування цих об'єктів з чужого незаконного володіння.

Відповідно до п. п. 2 та 3 ч. 1 ч. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України є підставою недійсності правочину.

Судом установлено, що ОСОБА_1 на праві власності належали квартири АДРЕСА_1, АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3. 20 травня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2 було видано довіреність, якою останньому надано право відчужити належні ОСОБА_1 квартири. Діючи на підставі цієї довіреності від імені ОСОБА_1 ОСОБА_2. 17 листопада 2010 року належні ОСОБА_1 зазначені вище квартири продав ОСОБА_3. 21 грудня 2010 року ОСОБА_3 продав квартиру АДРЕСА_3 ОСОБА_5, а 22 грудня 2010 року продав квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 ОСОБА_7, які в подальшому на підставі договорів дарування відчужили ці квартири ОСОБА_5 та ОСОБА_4 відповідно.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 посилався на те, що наміру продавати належні йому квартири не мав, довіреність на ім'я ОСОБА_2 не видавав, квартири відчужені всупереч його волі.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

В матеріалах справи наявні докази про те, що паспорт на ім'я позивача ОСОБА_1, на підставі якого нотаріус встановлювала його особу під час посвідчення довіреності на ім'я ОСОБА_2 з правом відчуження квартир насправді ОСОБА_1 не видавався. У цьому паспорті місце народження ОСОБА_1 зазначено м. Москва, хоча згідно зі свідоцтвом про народження та паспортом громадянина РФ ОСОБА_1 є уродженцем х. Новомаксимівського Суровикинського району Волгоградської області.

Відповідно до довідки, виданої за місцем роботи ОСОБА_1, у день видачі ним довіреності в одній з нотаріальних контор м. Києва фактично він знаходився на своєму робочому місці в м. Москві.

Державна прикордонна служба України даних про перетинання в той час ОСОБА_1 державного кордону України не виявила.

Усі договори купівлі-продажу належних ОСОБА_1 квартир укладались не на підставі оригіналів правовстановлюючих документів на них, які знаходились у ОСОБА_1, а на підставі їх дублікатів.

Під час проведення ставки віч-на-віч в рамках розслідування кримінальної справи, порушеної за фактом шахрайства, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ствердили, що раніше ніколи один з одним не зустрічалися та знайомими не були. Більш того, ОСОБА_2 ствердив, що довіреність на відчуження квартир йому видав не ОСОБА_1, а інша особа, яка назвалася ОСОБА_1.

Висновок спеціаліста за N 2/59 від 31 травня 2011 року та судової почеркознавчої експертизи за N 2/253 від 6 жовтня 2011 року зводяться до того, що підписи від імені ОСОБА_1 на довіреності виконані ймовірно не ним.

Належна оцінка зазначених доказів у їх сукупності має значення для встановлення тих фактичних обставин справи, від яких залежить правильність вирішення справи, а саме питання про те, чи мав намір ОСОБА_1 відчужити належні йому квартири, чи наділяв він повноваженнями щодо їх відчуження ОСОБА_2, чи діяв останній в інтересах ОСОБА_1, чи відповідали ці дії волі ОСОБА_1 та чи схвалив ОСОБА_1 в подальшому вчинені від його імені правочини.

Ухвалюючи рішення про відмову в позові, суд першої інстанції, з чиїми висновками погодився касаційний суд, виходив із того, що особу ОСОБА_1 нотаріус встановила на підставі наданого їй паспорта, висновок експерта про те, що підпис на довіреності про надання ОСОБА_2 права на відчуження квартири виконаний не ОСОБА_1, не є категоричним. За таких обставин суд вважав недоведеним відсутність волевиявлення ОСОБА_1 при укладені спірного правочину.

Однак, без ретельного дослідження та належної правової оцінки зазначених вище доказів у їх сукупності такий висновок не можна вважати обґрунтованим. Не встановивши, чи фактично ОСОБА_1 мав намір відчужувати належні йому спірні квартири та чи відповідає їх відчуження його волі, суд передчасно ухвалив рішення, яке законним вважати не можна.

Разом з тим, без належного встановлення зазначених вище фактичних обставин, які мають правове значення для вирішення справи, зробити висновок про те, чи правильно застосовано судом ст. ст. 203, 215, 388 ЦК України неможливо.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 квітня 2012 року, 13 червня 2012 року та 22 жовтня 2012 року, постановлених у справах з подібних правовідносин, на які як на приклади неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, касаційний суд виходив із того, що оскільки судами попередніх інстанцій встановлено відсутність волевиявлення сторін при видачі довіреностей, то відповідно до положень ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України є підстави для визнання правочинів недійсними.

Таким чином, оскільки рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, є незаконним, його відповідно до вимог ч. 2 ст. 3604 ЦПК України слід скасувати.

Керуючись п. 1 ст. 355, п. 1 ч. 1 ст. 3603, ч. 2 ст. 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2013 року скасувати і передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

  

* * *

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
N 6-165цс13

Відповідно до п. п. 2 та 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно від добросовісного набувача в тому разі, якщо майно було викрадене в нього або вибуло з його володіння не з його волі іншим шляхом.

У випадку, якщо майно вибуло з володіння власника на підставі вчиненого правочину перевірці судом при вирішенні справи підлягає чинність правочину.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначено в ст. 203 ЦК України. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Недотримання цієї вимоги є підставою недійсності правочину (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх в сукупності.

Зокрема, у разі вчинення правочину представником суду слід з'ясувати, чи був наділений представник його довірителем повноваженнями на вчинення правочину, чи діяв він в межах наданих йому повноважень, а якщо ні, то чи схвалив в подальшому довіритель укладений представником в його інтересах правочин.

____________

 

 



Повний список >>
  © 2008 Методична рада нотаріату