Методична рада нотаріату
Актуальна інформація
Монiторинг законодавства
Судова практика
Методичнi рекомендацii
Бібліографія з окремих видів нотаріальних дій
Склад методичноi ради

Головна   /  Судова практика  

Про визнання договорів недійсними, скасування рішень державного реєстратора

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 14 червня 2017 року

Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Охрімчук Л. І., суддів: Берднік І. С., Гуменюка В. І., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Лященко Н. П., Романюка Я. М., Сімоненко В. М., розглянувши на спільному судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3, третя особа - реєстраційна служба Обухівського міськрайонного управління юстиції у Київській області, про визнання договорів недійсними, скасування рішень державного реєстратора та зобов'язання вчинити дії за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, ухвали апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року та рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2015 року, встановили:

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 про визнання договорів недійсними, скасування рішень державного реєстратора та зобов'язання вчинити дії.

Позивачка зазначала, що 29 жовтня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким вона отримала грошові кошти в позику і зобов'язалась до 29 жовтня 2014 року повернути відповідачеві суму в гривнях, еквівалентну 149 тис. 600 євро.

Того ж дня сторони уклали договір іпотеки, яким забезпечено боргові зобов'язання позивачки за вказаним договором позики. Предметом іпотеки визначено належний позивачці на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 на земельній ділянці S_1, наданій для ведення фермерського господарства.

29 жовтня 2013 року між тими ж сторонами було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким установлено порядок задоволення вимог відповідача в разі невиконання позивачкою боргових зобов'язань за вказаним вище договором позики, зокрема передбачено, що іпотекодавець передає, а іпотекодержатель набуває право власності на зазначені житловий будинок та земельну ділянку. Крім того, прийнято рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 - про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (інше речове право іпотека) нерухомого майна.

8 травня 2015 року в порядку реалізації укладеного між сторонами договору були прийняті рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 - про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (перехід права власності до відповідача) на нерухоме майно, згідно з якими останній став власником зазначених житлового будинку та земельної ділянки.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка посилалась на такі обставини: вказані договори укладено з порушенням вимог статті 133 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 7, 13-1, 55 Закону України "Про нотаріат"; вона виконувала умови зазначеного договору позики, зокрема сплатила 33 тис. євро; надалі через фінансову неспроможність вона звернулась до відповідача з проханням зняти арешт з майна і поділити предмети іпотеки з метою продажу та погашення заборгованості, на що відповідач не погодився, тому восени 2014 року між ними виник спір і без її згоди відповідач перереєстрував право власності на будинок і земельну ділянку на своє ім'я; спору щодо розміру заборгованості між сторонами немає; договір позики не оспорювався. З огляду на викладені обставини позивачка просила: визнати недійсними зазначені правочини, зокрема договір іпотеки та договір про задоволення вимог іпотекодержателя; скасувати відповідні рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (інше речове право іпотека) зазначеного нерухомого майна та державну реєстрацію прав та їх обтяжень (перехід права власності до відповідача) на вказане нерухоме майно; зобов'язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 повернути їй оригінали правовстановлюючих документів на спірне нерухоме майно.

Суди розглядали справу неодноразово.

Обухівський районний суд Київської області рішенням від 17 листопада 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 15 вересня 2016 року судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишила без змін.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, ухвали апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року та рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення її позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судами касаційної інстанції частини четвертої статті 133 ЗК України, статті 55 Закону України "Про нотаріат"; невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 13-1 Закону України "Про нотаріат" (тут і далі - у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копії ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року, постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2012 року та постанови Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 29 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, за яким ОСОБА_1 отримала грошові кошти в позику і зобов'язалась до 29 жовтня 2014 року повернути відповідачеві суму в гривнях, еквівалентну 149 тис. 600 євро.

Того ж дня сторони уклали договір іпотеки, яким забезпечено боргові зобов'язання позивачки за вказаним договором позики. Предметом іпотеки визначено належний позивачці на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 на земельній ділянці сільськогосподарського призначення S_1, наданій для ведення фермерського господарства.

29 жовтня 2013 року між тими ж сторонами було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким установлено порядок задоволення вимог відповідача в разі невиконання позивачкою боргових зобов'язань за вказаним вище договором позики, зокрема передбачено, що іпотекодавець передає, а іпотекодержатель набуває право власності на зазначені житловий будинок та земельну ділянку. Сторони встановили строк набрання чинності договором не раніше 1 листопада 2014 року. Крім того, прийнято рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 - про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (інше речове право іпотека) нерухомого майна.

8 травня 2015 року в порядку реалізації укладеного між сторонами договору про задоволення вимог іпотекодержателя державний реєстратор прав на нерухоме майно - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_3 прийняла рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (перехід права власності до відповідача) на зазначене нерухоме майно, за якими відповідач став власником указаних житлового будинку та земельної ділянки.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що під час укладення спірних договорів позивачка погодилась з усіма їх умовами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними спірних договорів у зв'язку з порушенням під час їх укладення норм статті 133 ЗК України, статей 7, 13-1, 55 Закону України "Про нотаріат". Предметом іпотеки в оспорюваних договорах сторони визначили єдиний об'єкт нерухомого майна, який складався із житлового будинку та земельної ділянки, на якій він розташований, що не суперечить положенням статті 14 Закону України "Про фермерське господарство", тому відповідно до вимог статті 6 Закону України "Про іпотеку" такий житловий будинок обов'язково підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій він розташований. Жодного винятку або обмеження щодо земель фермерського господарства стаття 6 Закону України "Про іпотеку" не встановлює. Крім зазначеного, суди дійшли висновку про те, що оспорювані договори посвідчено нотаріусом з дотриманням вимог закону, оскільки за взаємною згодою сторін договір іпотеки був посвідчений одночасно з договором позики як основним договором у м. Києві за місцезнаходженням іпотекодержателя/позикодавця і жодних заперечень з боку позивача з цього приводу не виникло.

Разом з тим у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року зазначено про те, що виходячи з аналізу статей 18, 19, 22 ЗК України, земельні ділянки, надані громадянам для садівництва, відносяться до складу земель сільськогосподарського призначення, а тому відповідно до частини четвертої статті 133 цього Кодексу спірна земельна ділянка не могла бути об'єктом оспорюваного договору іпотеки.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини четвертої статті 133 ЗК України у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 12 Закону України "Про фермерське господарство" землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Права володіння та користування земельними ділянками, які
знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

За положеннями статті 7 цього Закону надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому ЗК України.

Відповідно до статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать:

а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги);

б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

За положеннями статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Згідно із частиною четвертою статті 133 ЗК України заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) може бути лише банк.

Саме такий по суті висновок міститься й у наданій заявницею для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 лютого 2016 року.

У справі, яка переглядається, за договором іпотеки, укладеним між фізичними особами, в іпотеку передано належний позивачці на праві власності житловий будинок АДРЕСА_1 разом із земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, наданою для ведення фермерського господарства.

Таким чином, суди не з'ясували, чи фізична особа могла бути іпотекодержателем цієї земельної ділянки з урахуванням положень частини четвертої статті 133 ЗК України.

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми частини четвертої статті 133 ЗК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України, визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 3602 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України.

Крім зазначеного, на обґрунтування передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції статті 55 Закону України "Про нотаріат" та невідповідності оскаржуваного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах статті 13-1 Закону України "Про нотаріат" заявниця надала копії постанови Вищого господарського суду України від 28 лютого 2012 року та постанови Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року, у яких зазначено:

- на момент укладення оспорюваного договору іпотеки статтею 55 Закону України "Про нотаріат" було передбачено, що посвідчення угод про відчуження або заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна провадиться за місцем розташування вказаного майна або за місцезнаходженням однієї із сторін правочину, тому посвідчення вказаного договору іпотеки, предметом якого є нерухоме майно у м. Донецьку, за місцем реєстрації іпотекодавця (у м. Києві) є правомірним (постанова Вищого господарського суду України від 28 лютого 2012 року);

- у силу статті 13-1 Закону України "Про нотаріат", пункту 11 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року N 20/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 3 березня 2004 року за N 283/8882, нотаріальний округ - це територіальна одиниця, в межах якої нотаріус здійснює нотаріальну діяльність і в межах якої знаходиться державна нотаріальна контора, в якій працює державний нотаріус, або робоче місце приватного нотаріуса. Нотаріальні округи визначаються відповідно до адміністративно-територіального устрою України. У містах з районним поділом округом діяльності нотаріуса є вся територія міста. У разі зміни адміністративно-територіального поділу України, в результаті якого розташування робочого місця приватного нотаріуса увійшло до іншого нотаріального округу, нотаріальна діяльність відповідних нотаріусів повинна бути зареєстрована в цьому нотаріальному окрузі. Нотаріальні дії вчиняються в приміщенні державної нотаріальної контори, у державному нотаріальному архіві, приміщенні, яке є робочим місцем приватного нотаріуса. В окремих випадках, коли фізична особа не може з'явитися в зазначене приміщення, а також коли того вимагають особливості посвідчуваного правочину, такі нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаними приміщеннями, але в межах нотаріального округу. Нотаріус не має права здійснювати нотаріальну діяльність за межами свого нотаріального округу, за винятком заміщення інших нотаріусів у випадках, передбачених Законом.

Нотаріальна діяльність здійснюється нотаріусом у межах свого нотаріального округу незалежно від того, де знаходиться приміщення, яке є робочим місцем нотаріуса: в межах нотаріального округу або поза його межами (постанова Верховного Суду України від 20 лютого 2013 року).

Отже, порівняння наведеного судового рішення суду касаційної інстанції із судовим рішенням суду касаційної інстанції, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суди касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим застосуванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшли протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Указана постанова Верховного Суду України не свідчить про невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції у справі, яка переглядається, викладеному у цій постанові висновку щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України постановили:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 вересня 2016 року, ухвалу апеляційного суду Київської області від 16 травня 2016 року та рішення Обухівського районного суду Київської області від 17 листопада 2015 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

* * *

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК
у справі N 6-2973цс16

Відповідно до статті 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

За положеннями статті 31 ЗК України землі фермерського господарства можуть складатися із:

а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності;

в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Згідно із частиною четвертою статті 133 ЗК України заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) може бути лише банк.

Вирішуючи спір, суди залишили поза увагою, що спірна земельна ділянка, яка передана в іпотеку на забезпечення зобов'язань за договором позики, укладеним між фізичними особами, відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення та була надана позивачці для ведення фермерського господарства, та не з'ясували, чи фізична особа могла бути іпотекодержателем цієї земельної ділянки з урахуванням положень частини четвертої статті 133 ЗК України.

 

Суддя Верховного Суду України

Л. І. Охрімчук




Повний список >>
  © 2008 Методична рада нотаріату